Як розвивалася українська література і написання віршів?
До Миколи Петрова сучасна українська література налічувала вже майже сто років. Але історії її, та й мало-мальськи професійного критичного розбору не існувало. Винне в цьому, на мій погляд, то зневажливу тварина, яке у нас називають «жабою». «Жаба» душила мало не кожного українського літератора, яка мала люту заздрість до колег по цеху. Кожен хотів бути самим великим. Кожному був потрібен храм імені себе в мазанці під стріхою, але як мінімум з античними колонами і власної статуєю в тозі і шароварах. Тому Пантелеймон Куліш паплюжив Гоголя і Шевченка. Гоголь — взагалі нікого не помічав, сподіваючись стати найзнаменитішим українцем у світовій літературі, що в результаті у нього і вийшло. А Шевченко у властивому йому дусі «правдолюбства» мазав дьогтем «і мертвих, и живих» конкурентів, шкодуючи тільки «ненародженіх». Рекомендуємо вам прочитати вiршi П. Тичини тут https://dovidka.biz.ua/blakit-moyu-dushu-obviyala-analiz/.
У березні 1847 року Тараса вирішив написати передмову до другого видання свого «Кобзаря», а заодно розправитися по заслугах з тим, що називалося на той момент українською літературою. Текст його я привожу з оригіналу. Так, як писав Великий Кобзар. «Гоголь, — вважав Шевченко, — виріс’ Вь Ніжина, а не Вь Малоросії, і свого язика НЕ знае … Покійний Основ’яненко дуже добре приглядів ся на народ, та не пріслухав ся до мови, бо может yoго НЕ чув’ у колисці од’ матері, а Г. Артемовській хоч і чув’, так ‘забув’, бо в пани постригся «.
До слова сказати, так само строго судив Тарас Григорович і про українську філософії, назвавши «творчий доробок» найвідомішого представника її «безглуздими творами філософа Сковороди», а самого їх творця — «ідіотом». Так і написав: «У малоросійських творах шановного князя з усіма подробицями відбився ідіот Сковорода». Хто не вірить, нехай відкриє повість Шевченка «Близнюки» і знайде цю цитату.
Ясна річ, що такий гарячий людина не могла написати історію літератури. Та й інші були трохи об’єктивніше. Тому невдячну місію в черговий раз довелося взяти на плечі «москалю» — Миколі Петрову.
Українська література-Шкільне життя
Він походив із самої що ні на є споконвічною Московії — села Вознесенське під Костромою. Народився в 1840 році в родині церковного дяка. Та й сам зовні схожий на типового інтелігента-різночинця — окуляри, чеховська борідка, краватка-шнурок. Як виходець з духовної сім’ї Петров приїхав вчитися до Київської духовної академії (вона перебувала на Контрактовій площі, там, де зараз «Могилянка») і залишився в нашому місті до самої смерті в 1921 році. Тут він став викладачем в тому ж навчальному закладі, яке закінчив, професором, членкором Петроградської академії наук, з 1919-го академіком ВУАН (Всеукраїнської академії наук) і членом Українського наукового товариства.